Кілька вчителів з Одеси знайшли притулок у Бухаресті, де всього за тиждень створили школу для 200 українських учнів.
Вдень 21 березня у дворі Національного коледжу «Міхай Вітязул» у Бухаресті кілька матерів витерли сльози зі щік, слухаючи гімн України. Коли восени починається школа, ця пісня звучить у кожній школі України. Але зараз, майже через місяць після початку війни, вірш «Ми душею і тілом будемо боротися за свободу» як ніколи болючий.
Матері тримали дітей за руку. Потім відпустили і кожен приєднався до групи на чолі з учителем. Вони вишикувалися в будівлі середньої школи, під оплески всіх: батьків, дідусів і бабусь, вчителів, старшокласників, журналістів.
227 українських дітей. Деяким по 5 років, і вони живуть з враженням, ніби Румунія – це просто довгі канікули. Інші старші, 7, 9 або 11 років. Вони чули і бачили війну; гірше, вони прожили це в підвалі цілими днями. Одні не говорять про те, що вони відчувають, інші кажуть, що бояться чи ненавидять росіян. Деякі кажуть, що їхні будинки були зруйновані, але їхні батьки обіцяли побудувати інші.
Вони з Києва, Ірпіня, Харкова, Маріуполя, Одеси, з усієї України, а їхні матері приїхали до Бухареста в надії, що поки все закінчиться і вони не повернуться додому, їм буде легше знайти роботу, школу для дітей та спокійніше життя.
З думкою про дім вісім українських вчителів організували суєту на подвір’ї середньої школи. Разом з дітьми вони промерзали через митниці, спали на матрацах у церквах і спортзалах, переїжджали з місця на місце, поки не знайшли будинок у Брагадіру, де живуть разом.
Серед них Анастасія Коновалова, вчителька англійської мови, заступник директора приватної школи «Острів» (Островок) в Одесі, а нині речник команди. Вона не була впевнена, чи піде на церемонію, бо залишила дворічного сина вдома хворого з болем у животі. Чоловік, який перебуває в Україні, попросив її не йти до школи першого дня, відвезти хлопчика до лікаря. Але вона була зв’язковим з керівництвом середньої школи, з владою в Міністерстві освіти, та, яка володіє англійською.
